Чи варто нам сліпо дослухатись до порад “модних” грузинських радників, польских рецептів початку 90-х та рекомендацій МВФ? Куди вони нас приведуть насправді?
Якби країни, що досягли неабиякого економічного успіху, діяли би відповідно до порад, які сьогодні наперебій дають Україні неоліберальні закордонні економісти, вони опинились би на узбіччі економічної карти світу, а не там де вони є зараз.
Значна частка українських експертів, урядовців та громадськості сьогодні знаходиться в заручниках міфів ринкових фундаменталістів – економістів, впевнених що вільний ринок сам ідеально все відрегулює в інтересах країни і суспільства. Що головне завдання – максимально усунути державу з усіх сфер життя країни і що “невидима рука ринку” автоматично принесе економічну гармонію, прогрес і добробут.
Нас наполегливо та систематично запевняють, що саме зменшення ролі держави, в тому числі у сфері економіки, врятує нашу країну у найтяжчі часи. Нам “авторитетно” розповідають що у нас мовляв зависока частка держбюджету/пенсійного фонду/бюджетного дефіциту від ВВП. Нам завзято і послідовно нав’язують подібні неоліберальні міфи та рецепти, “дозволені” для країн третього світу. Економія бюджетних видатків, підвищення вартості кредитів, таргетування інфляції...
Ці рецепти ведуть не до прискореного та диверсифікованого розвитку економіки і підвищення добробуту населення, а до консервації сировинної моделі, затягування боргового “зашморгу” та відповідно поглиблення колоніальної залежності країни і подальшого зубожіння громадян.
Неоліберальні рецепти, безсумнівно, здатні забезпечити “ефективну співпрацю з закордонними фінансовими донорами”, “лібералізацію міжнародної торгівлі” та “децентралізацію”, але чи це дозволить нам подолати сировинно-олігархічну модель економіки, що базується на експорті зерна, металу і лісу, еміграції талановитих фахівців, відтоку капіталу в офшори та одночасному імпорті найдорожчих енергоносіїв, готової продукції, виробленої з нашої сировини, та нарощуванні міжнародної фінансової “допомоги”?
Нав’язуючи власні міфи, ідеологеми та доктрини через експертів та ЗМІ, неоліберали “записують” прихильників державного стимулювання та захисту національної економіки ледве не у вороги “справжніх реформ, потрібних країні”.
Варто замислитись - затверджена Президентом Порошенком "Стратегія 2020" передбачає зростання ВВП на душу населення України до 16 тис. дол. до 2020 року. Для того, щоб досягти цього наступні 5 років нам треба зростати на 15-16% на рік. І навіть при цьому ми не наздоженемо Білорусь, де вона була 2 роки тому! Адже Білорусь за 2013 рік мала цей показник на рівні – 17 055 дол. Польща – 22 877, Туреччина – 18 660, Малайзія – 22 589 дол. Я не кажу про більш розвинуті європейські та азіатські країни, такі як Норвегія або Сінгапур, відставання від яких є незрівнянно більшим.
Для того, щоб наздогнати Польщу, Угорщину, Туреччину, Малайзію “зразку 2014 року”, навіть якщо вони перестануть зростати (що, м’яко кажучи, малоймовірно), Україні знадобиться 10-12 років послідовного економічного росту на 8-9% на рік. Це є вкрай амбітна, але все ж реалістична мета. Але використання неоліберальних рецептів унеможливлює її досягнення.
Нижче лише декілька прикладів рекомендацій поважних закордонних економістів, які варто чути, але точно не слідувати їм, якщо ми хочемо добра рідній Українській державі.
Скорочення частки перерозподілу ВВП через бюджет
Кажуть ніби не найголовніша біда України, що державні видатки складають майже половину ВВП. Дехто взагалі наполягає, що якщо не скоротити державні видатки на 10-15% найближчого часу, Україну чекає фінансовий крах.
Насправді, порада щодо скорочення частки держбюджету від ВВП є доброю лише на перший погляд.
По-перше, головна проблема української економіки це не великий відсоток бюджетного перерозподілу ВВП (близько 48%), адже у багатьох розвинутих країнах він значно вищий - наприклад, у Австрії це 52%, Швеції – 53%, Франції – 57% та Данії – 58%, Фінляндії – 59%. Головна проблема України це, насправді, мізерний як для європейської держави ВВП на душу населення – в 4-5 разів менший ніж в країнах ЄС.
По-друге, в країнах, “де мало держави” (в яких через бюджет розподіляється близько третини ВВП) - США, Австралії, Індії тощо нерівність розподілу доходів населення є значно вищою, ніж у країнах, “де багато держави” (в яких через бюджет розподіляється близько половини ВВП) – Швеції, Норвегії, Фінляндії тощо. Тобто країни з більшим рівнем державних видатків в структурі ВВП є менш олігархізованими та більш соціально-орієнтованими. А закордонні “радники” свідомо чи ні, але штовхають нас до протилежного.
Отже Україні потрібно не скорочувати частку державних видатків, а нарощувати базу ВВП, не втрачаючи соціальної орієнтації економіки. Бо в кінцевому підсумку має сенс рівень доходів населення, їх купівельна спроможність та якість життя громадян, а не скорочення державних видатків.
Скорочення дефіциту сектору загальнодержавного управління.
Неоліберальні економісти також особливо наполегливо підкреслюють необхідність дотримання так званих “структурних маяків” МВФ, які, зокрема, передбачають обмеження дефіциту сектору загальнодержавного управління (ЗДУ). Цільовий програмний показник об’єднаного дефіциту сектору ЗДУ та НАК “Нафтогаз” на 2015 рік передбачений на рівні 5,8% ВВП, а на 2016 рік – 4,0% ВВП. За новим меморандумом з МВФ цей показник на 2016 рік ймовірно буде знижений до 3,6%, а на 2018 рік встановлений на рівні 2%.
Але такі обмеження є штучними і особливо небезпечними для України в поточній економічній ситуації. Вони здатні загнати українську економіку в повноцінну рецесію.
По-перше, будь-якому студенту-економісту відомо, що в період економічного спаду нарощування державних видатків, в тому числі навіть ціною зростання бюджетного дефіциту, є одним з найдієвіших способів стимулювання попиту та відновлення економічного зростання. Серед європейських країн, в яких дефіцит сектору загальнодержавного управління на протязі попередніх п’яти років не раз перевищував 5%, а то й навіть сягав понад 10%, є такі країни як Великобританія, Словаччина, Румунія, Польща, Хорватія, Нідерланди, Франція тощо.
По-друге, в Україні відбувається обвальне падіння капітальних інвестицій, а держава, яка б мусила виправляти це за рахунок державних видатків, робить абсолютно протилежне. Частка коштів державного та місцевих бюджетів в структурі фінансування капітальних інвестицій в Україні скоротилася до менш ніж 2,1%. В той же час навіть у неоліберальних США та Австралії цей показник складає 16-17%, тобто в 8 разів більше ніж в Україні!
По-третє, валове нагромадження основного капіталу – вкладення коштів в об’єкти основного капіталу для створення нового доходу в майбутньому шляхом використання їх у виробництві в Україні впало до 8,9%, в той час як у Польщі цей показник складає 18,7%, в Кореї – 29%, в Білорусі – 38,7%, а в Китаї – 49,3%.
Тож суттєве скорочення дефіциту сектору загальнодержавного управління є дуже сумнівною рекомендацією для України. Значно більш слушним видається оптимізація поточних витрат та їх переорієнтація на капітальні статті для забезпечення майбутнього економічного зростання.
Якнайшвидша приватизація усіх державних підприємств
Комусь дуже хочеться продати державні підприємства причому якнайшвидше? Саме в той момент коли вони мають найменшу вартість через стан економіки країни та світову кон’юнктуру?
Чи не варто натомість налагодити ефективне управління державною власністю, запровадити загальнонаціональну систему моніторингу, аналізу та контролю діяльності державних та комунальних підприємств? Чи не варто спочатку корпоратизувати і капіталізувати державні активи, а потім вже продавати їх, і не за три копійки й поспіхом, як це могло б бути зроблено сьогодні? А може значно вигідніше буде залишити у державній власності ті з них, які зможуть приносити до бюджету значно більше?
Тож чи є люди державницьких поглядів противниками реформ, як стверджують неоліберали? Чи може просто ми маємо чітке бачення патріотичних економічних реформ, які на руку не закордонним замовникам чи олігархам, а українським громадянам?
Підняття пенсійного віку для чоловіків до 65 років
Це черговий тупіковий рецепт закордонних радників. Адже він не здатен вирішити ані проблему наповнення пенсійного фонду, ані тим більш проблему безробіття, бо молодь не має роботи.
Справжнє вирішення проблеми дефіциту пенсійного фонду полягає у створенні нових робочих місць, підвищенні продуктивності праці та масштабній детенізації трудових відносин на основі зменшення податкового тиску!
Проукраїнські ж економічні пріоритети дуже чітки – це економічне зростання та одночасна соціалізація економіки. Це добробут громадян – підвищення зарплат і пенсій, цінова та валютна стабільність через відродження національної промисловості та технологічну модернізацію країни.
Конкретні інструменти втілення такої економічної програми в значній мірі передбачені Коаліційною Угодою за наполяганням Радикальної партії. Це і здешевлення відсотків за кредитами для нових виробничих підприємств, в тому числі в агросекторі, наприклад, шляхом запровадження Державного банку відбудови і розвитку. Це і стимулювання українського експорту і захист українських виробників шляхом запровадження Кредитно-експортної агенції. Це і розбудова індустріальної та інноваційної інфраструктури – промислових та технологічних парків – через державно-приватне партнерство. Це і реальна та масштабна енергомодернізація національного господарства за рахунок небюджетних коштів через запровадження законодавчо захищених енергосервісних контрактів. Це і створення позабюджетного фонду розвитку освіти для аккумуляції донорської допомоги не тільки на поточні потреби, а й на розбудову справжнього європейського майбутнього України. Такі ініціативи мають бути підтримані усіма україноцентричними силами в Україні та за кордоном на благо Української держави!
Олег Ляшко – народний депутат України, лідер Радикальної партії
Віктор Галасюк – народний депутат України (Радикальна партія), Голова комітету ВР з питань промислової політики та підприємництва
