Я пам'ятаю, як ми познайомились. Хоча, до свого сорому, тоді не знав, хто це. Липень 2006 року, приймальня ректора моєї alma mater НПУ імені М.П. Драгоманова Віктора Петровича Андрущенка. Стояла величезна черга. Спека. Всі втомлені і на нервах. А що зробиш, вступна кампанія. Якась похмура атмосфера загальної напруги.
Вийшов на вулицю покурити - стало ще гірше, таке відчуття, що почав розплавлятися...
Повільно підіймаюсь по сходах. Раптом мене обганяє, одночасно наспівуючи і пританцьовуючи старший чоловік з краваткою-метеликом на шиї.
Заходжу в приймальню. Вже не наспівує, але досі пританцьовує, фліртуючи з дівчатами-секретарками. Взявся працювати, возиться з якимись документами: "Дитино, це не справжній підпис, треба ж натур продукт!".
З кабінету в приймальню вийшов ректор: "Що ж це робиться? Академік в черзі стоїть. Дівчата, Ви чого мене не повідомили?".
Авдієвський трохи зніяковів: "Та Ви що, Вікторе Петровичу, ну, навіщо? Хай молодьож іде спочатку...".
_______
Він дуже любив молодих людей - своїх студентів - любив, наче дітей. Любив Україну. І служив їй своїм талантом.
Це, без сумніву, велика втрата для нації.
...
Спіть спокійно, Анатолію Тимофійовичу...
R.I.P.