<div class="wideWrapper mainHoverBackground"> <div class="viewportWrapper"> <div class="thinTitleWrap"> <span class="thinTitle"> <span style="color: #D64541"> Радикальна партія </span> </span> <span class="thinBigTitle"> <!-- <img src="logo.png" /> --> Олега Ляшка </span> </div> </div> </div> <div class="mainDecoration"> <div class="side-l"></div> <div class="arrow"> <img alt="Hero-triangle" src="ui/images/triangle.png"> </div> <div class="side-r"></div> </div> <div class="wideWrapper"> <div class="viewportWrapper"> <div class="quoteBlock"> <div class="quoteData"> </div> </div> </div> </div> <div class="wideWrapper sectionSocial"> <div class="viewportWrapper"> <div class="socialWrapper"> <a target="_blank" href="https://www.facebook.com/O.Liashko"><img src="ui/images/fb.png" /></a> <a target="_blank" href="https://twitter.com/ovliashko"><img src="ui/images/tw.png" /></a> <a target="_blank" href="https://www.youtube.com/user/lyashkocomua"><img src="ui/images/youtube.png" /></a> <!--<a target="_blank" href="https://vk.com/o.liashko"><img src="ui/images/vk.png" /></a>--> </div> </div> </div> <script> $(document).ready(function() { $('html, body').animate({ scrollTop: $(".socialWrapper").offset().top }, 400); }); </script> <div class="wideWrapper" style="margin-top: 15px;"> <div class="viewportWrapper"> <div style="clear: both; height: 70px;"> <div class="ribbon"> <div class="ribbon-stitches-top"></div> <strong class="ribbon-content"><h1>Моя Революція</h1></strong> <div class="ribbon-stitches-bottom"></div> </div> </div> <div class="newContentTime"> 31 May 2015, 10:03 </div> <div style="float: right"> <span class='st_facebook' displayText='Facebook'></span> <span class='st_twitter' displayText='Tweet'></span> <!--<span class='st_vkontakte' displayText='Вконтакте'></span> <span class='st_odnoklassniki' displayText='Одноклассники'></span>--> <span class='st_googleplus' displayText='Google +'></span> </div> <div class="newContentText"> <p><em>У мене 18 лютого день народження</em></p> <p>Я чітко, до болю чітко, пам'ятаю цей день рік тому...</p> <p>Ранок. Прокидаюсь у друзів. Дома на той час давно не ночував - в Києві шукали мусора і озброєні тітушки, а їхати зі столиці не дозволяла совість. Почував себе препаскудно: апатія, депрес, відчуття безвиході і пересторога: а раптом все це даремно, раптом нічого не вийде... Вночі перед тим був невдалий штурм КМДА, а ще тієї ночі розмовляв з нинішнім колегою Ігорем Мосійчуком, який тоді ще сидів у тюрмі. Він тримався з усіх сил, але і в його голосі з-за ґрат можна було почути розпач...</p> <p>Разом з тим в голові перемагає таке передчуття: Революція переможе, але, мабуть, ще не скоро. Я помилився.</p> <p>...Виходжу на вулицю. Сонячний день. Сам Господь підказує, що будуть події неймовірної величі. Воістину історичні. А я, сліпий, не побачив... З охороною (після першого замаху сам не ходив) їду на Майдан. Якраз збираються люди іти на мирний марш до Верховної Ради. Зустрічаюсь з Олегом Ляшком - знав його три роки до того, але в Революцію відкрив по-новому. Знав, що він обєсбашенний, але щоб настільки... Багато знайомих облич. Старих і молодих. Відомих і люмпенів. Красивих дівчат і мужніх воїнів. Брудних, в сажі барикад і в пальтах Patrick Hellman. Полум'янних революціонерів і прибацаних, які носили чайок-бутерброди "Беркуту" й підстилали цим звірям картонки, щоб їм, підарам, ніжки не мерзли.</p> <p>Ідем. В якийсь момент опиняємось попереду колони. Символічна зустріч. Пані Валентина Білан, поетеса, з якою я познайомився 1 грудня на Майдані. Тоді вона прийшла з вишитим власноруч рушником, на якому написала: "Кров дітей не пробачимо!". Після цього я пішов на Банкову мстити за кров дітей. Перший газ, перші вибухи поряд, перша втрата свідомості. Тоді ще один нинішній колега Дмитро Лінько виносив мене, непритомного, буквально на руках.<br /> А ввечері прочитав заяву Порошенка, що я провокатор.</p> <p>Потім зустрічав пані Валентину на Грушевського , де її поранили, коли вона пішла на передову та кричала мусорам: "Стріляйте в мене, але - не в дітей!".</p> <p>Зараз рушник, з яким пані Валентина прийшла на Майдан першого грудня, висить у мене в кабінеті у Верховній Раді.</p> <p>...Ідем. Вже поряд парламент. Тьма людей. Маленька надія в серці. Проводжу Ляшка, пам'ятаю, поряд були Олександр Абдуллін та Зорян Шкіряк. Так хочеться вірити, що зараз народ повстане. Але озираюсь навкруги - і наче нічого... А самому кинути перший камінь мужності не вистачило. Пішов в офіс поряд з Майданом і "героїчно" ліг спати (минулу ніч десь до 4 ранку був в КМДА). Розбудив мене страшний крик Прозапаса (він же - Олександр Довгий): "там гранати кидають, газ, бої, вбивають!..".</p> <p>Підірвався швидко і з усіма, хто був поряд, побігли туди. Згодом під'їхав Марк Гресь. Ніколи в житті не забуду, як снайпер на даху Шовковичної 5/15 стріляв по людях на Інститутській. Як в півметра від нас пролетіла куля і вибила чоловікові поруч око. Це моторошно. Мене чомусь вразило навіть більше, ніж трупи. Спочатку витікає ніби водою, а потім - кров'ю. Досі інколи сниться... Кулю звідти зберіг, щоб ніколи не забувати подвиг нашого народу. Як в 70-річного киянина пана Михайла потрапила куля і проїхалась по вуху. І особливо - як невідомі досі Герої (мрію з ними познайомитись, хто знає - допоможіть) змогли вилізти на дах, вигнали снайперів і встановили наш прапор. Як один хлопець кидав коктейлі з криком "Антіфа!", а плече в плече з ним жбурляли каміння хлопці з криком "Слава нації!". Протистояння закипає все сильніше і сильніше.</p> <p>Дзвоню Олегові Ляшкові: "Нахуй Вашу Верховну Раду! Ідіть до нас. Жодного народного депутата з людьми, коли вирішується доля країни!..". Він без вагань погоджується - кажу ж, обєсбашенний. Дзвінок хвилин через десять: "Мене не випускають мусора з Верховної Ради.". Боюсь за нього. Це вже після заяви Захарченка, що Ляшко причетний до вбивств мусорів під час боїв на Грушевського. Розумію, що цей режим не зупиниться ні перед чим в своїй патологічній жазі до влади і грошей.</p> <p>Втомились. Ідем в кафе "Моцарт". Замовляю не пам'ятаю-що. Все одно, шматок в горло не лізе. Виходжу на вулицю курити. Поряд натовп розступається - ідуть з носилками, де пораненим... Ляшко поза зоною досяжності. Мене трусить. Думаю, що сталось щось дуже нехороше, а він для мене - другий Батько.</p> <p>Офіціантка каже: "Дзвонив хазяїн. Сказав зачинити кафе. Я то зачиню, але вас звідси не вижену, сховаю..". Революція - це були дні, коли у нас народилась справжня національна солідарність.</p> <p>Нарешті дзвінок. Пан Олег живий і каже, що йде до нас. Зустрічаємо його радісно на розі Інститутської і Ольгинської. Йдемо в епіцентр подій, постійно затримують люди, які Ляшка впізнають, фотографуються і т.д. Раптом він сам робить зупинку, придивляється: "О, пацани, пішли Вам покажу живу легенду, якого ви і не знаєте...". Знайомить з депутатом першого скликання Яковом Зайком. Хвилин через 20 Яків Якович помер від інфаркту, коли нас розганяли.</p> <p>Розгін. Страшний і кривавий. Мусора силоміць змушують людей відступати. За їх спинами біжать бісоводимі тітушки, які добивають людей.</p> <p>Об'єктивно ми і тоді могли вистояти. Однак загальний панічний настрій до відступу перемагає. Ляшко намагається зупинити натовп, охорона його стримує, він б'ється з одним зі своїх охоронців і криє трьохповерховим матом так, що перекрикує шумові гранати. Виглядало б це кумедно. Але якби не під час таких трагічних подій.</p> <p>Стає зрозумілим, що відступ вже неминучий. Критично мало людей обороняється. Біля барикади на Інститутській - кордон з територією свободи - з Майданом, де ще тоді (лишались лічені години) можна було відчувати себе у безпеці.</p> <p>Біжимо. Тепер не соромно. Без діла гинути не варто. Бачу поперед нас бетонну клумбу. Розумію, що об неї можна сильно вдаритись, особливо, якщо біжиш. А наслідок в такій ситуації може бути фатальним.</p> <p>Задихаюсь. Голосу вже нема. Ляшко ліворуч від мене, клумба просто перед його ногами. Штовхаю його з усієї дурі, аби він не вбився об ту кляту клумбу. Сам хочу дати праворуч. Але - от зараза - позаду мене, як виявилось, біг хтось здоровий, вище за мене зростом і крупніше. І коли роблю коротку паузу, щоб відійти вправо, несамохіть штовхає мене на цю блядським клумбу.</p> <p>Нога розбита в двох місцях. Несамовитий біль. Бігти, ясна річ, не можу. Відстаю від усіх. Ледве пересуваюсь. Маю необережність озирнутися. Десь 5 метрів - і "Беркут"...</p> <p>Збираюсь із силами. Читаю "Отче наш", "Символ віри", "Богородице, Діво, радуйся", "Царю Небесний". Інших молитв не знаю, на жаль. Сповідаюсь сам про себе. Навіть, коли пізніше, восени, на Луганщині потрапили під "Градовий" обстріл - чомусь навіть тоді не відчував смерть так близько. Був майже певен, що прийшов той день, коли мене не стане.</p> <p>Уявляю, як плакатиме Мама - і від того, ще страшніше. Сумую, що не так і не побачив Париж - і шкодую, що так багато працював останні роки, майже не живучи для себе. Розумію, що можливо врятував життя Вождю (хай знов сварять за це слово, мені до пизди) - і з'являється трошки гордості.</p> <p>Біжу з останніх сил по Ольгинській - завернув туди дивлячись на місиво людей на Інститутській барикаді.</p> <p>Городецького. Нога болить так, що, курва, хоч падай на бруківку. Але є острах, що "Беркут" дійде і сюди. Пассаж. "Будинок кави". Нарешті - ковток води. Сигарета в спокої. Не віриться, що живий. Зустрічаю невдовзі тут тих, кого "згубив" на Інститутській.</p> <p>Ковток бренді. У мене ж сьогодні другий день народження! І точно не тільки у мене.</p> <p>Приходжу в офіс. Він забитий пораненими. Особливо запам'ятався Муха (він же Богдан Тицький), який зубами зловив кулю, наче козак-характерник.</p> <p>Без сил падаю трохи поспати. А потім була вирішальна ніч з 18 на 19, про яку я теж напишу...</p> <p><br /> <strong>Андрій Лозовий,<br /> Народний депутат України,<br /> заступник лідера Радикальної партії Олега Ляшка</strong></p> </div> </div> </div> </div> <script> $(document).ready(function() { $('.lastPhotosSection img').click(function() { document.location = 'gallery'; }); }); </script> <div class="wideWrapper sectionSocial" style="margin-top: 25px;"> <div class="viewportWrapper"> <div class="lastPhotosSection"> <img src="image_upload/100149663155a02001018a07.58462624_image.jpg" /> <img src="image_upload/1002708797557d883f7213b8.16726778_image.jpg" /> <img src="image_upload/100979503654fd9b45e7ea47.30558614_image.jpg" /> <img src="image_upload/1012158496553610aea5b995.01569481_image.jpg" /> <img src="image_upload/1012182984558964f0904b94.24800355_image.jpg" /> <img src="image_upload/101563075755880a4bd2da46.07335739_image.jpg" /> <img src="image_upload/101566222655968e03026e42.31279502_image.jpg" /> <img src="image_upload/1015733747551e297a72c333.08617678_image1.JPG" /> <img src="image_upload/1017669135486fb9c0d1c47.14581150_image.jpg" /> <img src="image_upload/101805588854ea05ae1d18c5.37340821_image.jpg" /> <!-- <img src="ui/images/upload/5.jpg" /> <img src="ui/images/upload/6.jpg" /> <img src="ui/images/upload/7.jpg" /> <img src="ui/images/upload/8.jpg" /> <img src="ui/images/upload/9.jpg" /> <img src="ui/images/upload/10.jpg" /> --> </div> </div> </div> <div class="wideWrapper"> <div class="viewportWrapper"> <div class="copyright">© 2022 Радикальна партія Олега Ляшка</div> <!-- <div class="contactItem" style="padding-left: 135px;"> <h4>Контакти для листування</h4> <div><i class="fa fa-map-marker"></i> 01008, м. Київ, вул. Грушевського, 5</div> <div><i class="fa fa-envelope-o"></i> Liashko.Oleh@rada.gov.ua</div> <div><i class="fa fa-phone"></i> +380(44)255-27-48</div> </div> <div class="contactItem" style="width: 400px !important"> <h4>Прес-служба Радикальної партії Олега Ляшка</h4> <div><i class="fa fa-envelope-o"></i> liashko.press@gmail.com, info@liashko.ua</div> <div><i class="fa fa-phone"></i> +380(097)522-27-58 - Ольга</div> </div>Прес-служба --> </div> </div>
Радикальна партія Олега Ляшка
Hero-triangle

Моя Революція

31 May 2015, 10:03

У мене 18 лютого день народження

Я чітко, до болю чітко, пам'ятаю цей день рік тому...

Ранок. Прокидаюсь у друзів. Дома на той час давно не ночував - в Києві шукали мусора і озброєні тітушки, а їхати зі столиці не дозволяла совість. Почував себе препаскудно: апатія, депрес, відчуття безвиході і пересторога: а раптом все це даремно, раптом нічого не вийде... Вночі перед тим був невдалий штурм КМДА, а ще тієї ночі розмовляв з нинішнім колегою Ігорем Мосійчуком, який тоді ще сидів у тюрмі. Він тримався з усіх сил, але і в його голосі з-за ґрат можна було почути розпач...

Разом з тим в голові перемагає таке передчуття: Революція переможе, але, мабуть, ще не скоро. Я помилився.

...Виходжу на вулицю. Сонячний день. Сам Господь підказує, що будуть події неймовірної величі. Воістину історичні. А я, сліпий, не побачив... З охороною (після першого замаху сам не ходив) їду на Майдан. Якраз збираються люди іти на мирний марш до Верховної Ради. Зустрічаюсь з Олегом Ляшком - знав його три роки до того, але в Революцію відкрив по-новому. Знав, що він обєсбашенний, але щоб настільки... Багато знайомих облич. Старих і молодих. Відомих і люмпенів. Красивих дівчат і мужніх воїнів. Брудних, в сажі барикад і в пальтах Patrick Hellman. Полум'янних революціонерів і прибацаних, які носили чайок-бутерброди "Беркуту" й підстилали цим звірям картонки, щоб їм, підарам, ніжки не мерзли.

Ідем. В якийсь момент опиняємось попереду колони. Символічна зустріч. Пані Валентина Білан, поетеса, з якою я познайомився 1 грудня на Майдані. Тоді вона прийшла з вишитим власноруч рушником, на якому написала: "Кров дітей не пробачимо!". Після цього я пішов на Банкову мстити за кров дітей. Перший газ, перші вибухи поряд, перша втрата свідомості. Тоді ще один нинішній колега Дмитро Лінько виносив мене, непритомного, буквально на руках.
А ввечері прочитав заяву Порошенка, що я провокатор.

Потім зустрічав пані Валентину на Грушевського , де її поранили, коли вона пішла на передову та кричала мусорам: "Стріляйте в мене, але - не в дітей!".

Зараз рушник, з яким пані Валентина прийшла на Майдан першого грудня, висить у мене в кабінеті у Верховній Раді.

...Ідем. Вже поряд парламент. Тьма людей. Маленька надія в серці. Проводжу Ляшка, пам'ятаю, поряд були Олександр Абдуллін та Зорян Шкіряк. Так хочеться вірити, що зараз народ повстане. Але озираюсь навкруги - і наче нічого... А самому кинути перший камінь мужності не вистачило. Пішов в офіс поряд з Майданом і "героїчно" ліг спати (минулу ніч десь до 4 ранку був в КМДА). Розбудив мене страшний крик Прозапаса (він же - Олександр Довгий): "там гранати кидають, газ, бої, вбивають!..".

Підірвався швидко і з усіма, хто був поряд, побігли туди. Згодом під'їхав Марк Гресь. Ніколи в житті не забуду, як снайпер на даху Шовковичної 5/15 стріляв по людях на Інститутській. Як в півметра від нас пролетіла куля і вибила чоловікові поруч око. Це моторошно. Мене чомусь вразило навіть більше, ніж трупи. Спочатку витікає ніби водою, а потім - кров'ю. Досі інколи сниться... Кулю звідти зберіг, щоб ніколи не забувати подвиг нашого народу. Як в 70-річного киянина пана Михайла потрапила куля і проїхалась по вуху. І особливо - як невідомі досі Герої (мрію з ними познайомитись, хто знає - допоможіть) змогли вилізти на дах, вигнали снайперів і встановили наш прапор. Як один хлопець кидав коктейлі з криком "Антіфа!", а плече в плече з ним жбурляли каміння хлопці з криком "Слава нації!". Протистояння закипає все сильніше і сильніше.

Дзвоню Олегові Ляшкові: "Нахуй Вашу Верховну Раду! Ідіть до нас. Жодного народного депутата з людьми, коли вирішується доля країни!..". Він без вагань погоджується - кажу ж, обєсбашенний. Дзвінок хвилин через десять: "Мене не випускають мусора з Верховної Ради.". Боюсь за нього. Це вже після заяви Захарченка, що Ляшко причетний до вбивств мусорів під час боїв на Грушевського. Розумію, що цей режим не зупиниться ні перед чим в своїй патологічній жазі до влади і грошей.

Втомились. Ідем в кафе "Моцарт". Замовляю не пам'ятаю-що. Все одно, шматок в горло не лізе. Виходжу на вулицю курити. Поряд натовп розступається - ідуть з носилками, де пораненим... Ляшко поза зоною досяжності. Мене трусить. Думаю, що сталось щось дуже нехороше, а він для мене - другий Батько.

Офіціантка каже: "Дзвонив хазяїн. Сказав зачинити кафе. Я то зачиню, але вас звідси не вижену, сховаю..". Революція - це були дні, коли у нас народилась справжня національна солідарність.

Нарешті дзвінок. Пан Олег живий і каже, що йде до нас. Зустрічаємо його радісно на розі Інститутської і Ольгинської. Йдемо в епіцентр подій, постійно затримують люди, які Ляшка впізнають, фотографуються і т.д. Раптом він сам робить зупинку, придивляється: "О, пацани, пішли Вам покажу живу легенду, якого ви і не знаєте...". Знайомить з депутатом першого скликання Яковом Зайком. Хвилин через 20 Яків Якович помер від інфаркту, коли нас розганяли.

Розгін. Страшний і кривавий. Мусора силоміць змушують людей відступати. За їх спинами біжать бісоводимі тітушки, які добивають людей.

Об'єктивно ми і тоді могли вистояти. Однак загальний панічний настрій до відступу перемагає. Ляшко намагається зупинити натовп, охорона його стримує, він б'ється з одним зі своїх охоронців і криє трьохповерховим матом так, що перекрикує шумові гранати. Виглядало б це кумедно. Але якби не під час таких трагічних подій.

Стає зрозумілим, що відступ вже неминучий. Критично мало людей обороняється. Біля барикади на Інститутській - кордон з територією свободи - з Майданом, де ще тоді (лишались лічені години) можна було відчувати себе у безпеці.

Біжимо. Тепер не соромно. Без діла гинути не варто. Бачу поперед нас бетонну клумбу. Розумію, що об неї можна сильно вдаритись, особливо, якщо біжиш. А наслідок в такій ситуації може бути фатальним.

Задихаюсь. Голосу вже нема. Ляшко ліворуч від мене, клумба просто перед його ногами. Штовхаю його з усієї дурі, аби він не вбився об ту кляту клумбу. Сам хочу дати праворуч. Але - от зараза - позаду мене, як виявилось, біг хтось здоровий, вище за мене зростом і крупніше. І коли роблю коротку паузу, щоб відійти вправо, несамохіть штовхає мене на цю блядським клумбу.

Нога розбита в двох місцях. Несамовитий біль. Бігти, ясна річ, не можу. Відстаю від усіх. Ледве пересуваюсь. Маю необережність озирнутися. Десь 5 метрів - і "Беркут"...

Збираюсь із силами. Читаю "Отче наш", "Символ віри", "Богородице, Діво, радуйся", "Царю Небесний". Інших молитв не знаю, на жаль. Сповідаюсь сам про себе. Навіть, коли пізніше, восени, на Луганщині потрапили під "Градовий" обстріл - чомусь навіть тоді не відчував смерть так близько. Був майже певен, що прийшов той день, коли мене не стане.

Уявляю, як плакатиме Мама - і від того, ще страшніше. Сумую, що не так і не побачив Париж - і шкодую, що так багато працював останні роки, майже не живучи для себе. Розумію, що можливо врятував життя Вождю (хай знов сварять за це слово, мені до пизди) - і з'являється трошки гордості.

Біжу з останніх сил по Ольгинській - завернув туди дивлячись на місиво людей на Інститутській барикаді.

Городецького. Нога болить так, що, курва, хоч падай на бруківку. Але є острах, що "Беркут" дійде і сюди. Пассаж. "Будинок кави". Нарешті - ковток води. Сигарета в спокої. Не віриться, що живий. Зустрічаю невдовзі тут тих, кого "згубив" на Інститутській.

Ковток бренді. У мене ж сьогодні другий день народження! І точно не тільки у мене.

Приходжу в офіс. Він забитий пораненими. Особливо запам'ятався Муха (він же Богдан Тицький), який зубами зловив кулю, наче козак-характерник.

Без сил падаю трохи поспати. А потім була вирішальна ніч з 18 на 19, про яку я теж напишу...


Андрій Лозовий,
Народний депутат України,
заступник лідера Радикальної партії Олега Ляшка